Український степ часто уявляють як жовте поле під синім небом, лісосмуги вздовж дороги та рівні ряди дерев. Насправді за цим звичним пейзажем стоїть складна історія освоєння земель, розвитку сільського господарства та зміни екосистем. Про те, як формувався цей ландшафт, що від нього залишилося і яким може бути його майбутнє, говорили Ніна Диренко та Ірина Замуруєва, стипендіатки програми довкіллєвої гуманітаристики в INDEX.
Почали розмову з книги Василя Докучаєва «Наші степи тоді і тепер», яка вийшла 1892 року. Праця була присвячена дослідженню степів та пошуку способів зробити їх більш продуктивними, зокрема захистити ґрунти від посухи та ерозії.
Через понад століття ідеї, описані Докучаєвим, досі можна побачити в українському ландшафті. Один із прикладів, про який говорили під час діалогу, – лісосмуги.
«У 2026 році ми живемо у ландшафтах, спроєктованих Докучаєвим у ХІХ столітті. І ці ландшафти, придумані, спроєктовані ним, впливають на хід цієї війни», – сказала Ніна Диренко. Сьогодні лісосмуги, які колись створювали для захисту полів від вітру та збереження води, опинилися безпосередньо в зоні бойових дій. Їх використовують для укриття, а їхні лінії впливають на те, як пересуваються війська.
Докучаєв розглядав лісосмуги як спосіб зберігати воду та захищати поля від вітру й вивітрювання ґрунту. Для сільського господарства вони залишаються важливою частиною ландшафту і сьогодні. Водночас такі насадження стали середовищем існування для багатьох видів рослин і тварин.
Розмова про лісосмуги привела до ширшої теми – того, як людина змінювала степ під власні потреби.
Повертаючись до степу, Ірина Замуруєва розповіла про момент, коли сама для себе почала розрізняти степ і поле. Вона виросла у Кропивницькому з відчуттям, що є «дитиною степу». Але згодом зрозуміла, що насправді виросла серед сільськогосподарських полів.
За її словами, ці два слова часто вживають як синоніми, хоча йдеться про зовсім різні екосистеми. Степ не зводиться до одного виду рослин. Поле монокультури, навпаки, створене для того, щоб на великій території вирощувати одну культуру.
Степова кліматична зона займає близько 40% території України. Але самого степу залишилося менше 1%. Невеликі ділянки степової рослинності збереглися переважно там, де їх складно було розорати, на схилах ярів і балок. Серед більших збережених територій під час розмови згадували Асканію-Нову, степи Миколаївщини та Тарутинський степ на Одещині. Останній десятиліттями був військовим полігоном, завдяки чому його територія уникнула розорювання.
«Дуже важливо, щоб вони збереглися, бо, власне, більше немає степів», – зазначила Ніна Диренко.
Ірина Замуруєва звернула увагу ще на одну річ. Монокультури настільки звичні в українському ландшафті, що їх не завжди сприймають як щось проблемне. Навпаки, рівні поля та ряди дерев можуть здаватися просто красивими.
«Ми живемо в країні, де сільське господарство відіграє дуже важливу роль. І монокультури асоціюються з такою успішною історією. Моя робота дуже великою мірою обертається навколо того, щоб зрозуміти, як нам взагалі мислити, що таке ці монокультури, чому вони в нас є і що вони означають для інших живих істот, які могли б бути на тих місцях. Коли ми говоримо про поле того ж самого ріпаку, треба дуже сильно постаратися, щоб знайти там хоча б іншу якусь живу істоту», – сказала Ірина Замуруєва.
Ріпак став одним із прикладів, про який говорили далі. Особливо помітною ця культура в Україні стала після 2003 року, коли Європейський Союз ухвалив директиву щодо використання біопалива. Ріпак почали активно вирощувати для експорту, зокрема для виробництва біопалива.
Сьогодні 97–100% українського ріпаку йде на експорт, переважно до Європейського Союзу. Щороку під цю культуру відводять близько мільйона гектарів.
Водночас історія експортоорієнтованого землеробства в Україні почалася набагато раніше. Ірина Замуруєва звернула увагу на створене 1828 року в Одесі Товариство сільського господарства Півдня Росії. Організація лобіювала розвиток інфраструктури для сільського господарства, зокрема залізниць і портів, та просувала культури, які можна було продавати на зовнішніх ринках.
«Історія вирощування культур на експорт дуже глибоко вкорінена. Набагато глибше, ніж нам може здаватися», – зазначила Ірина Замуруєва.
Ріпак при цьому не є єдиною культурою, яка виснажує ґрунт. Він забирає багато мікроелементів, але в цьому не надто відрізняється від соняшника. Тож питання ширше за ставлення до конкретної рослини.
Історія сосни в Україні виявилася не менш заплутаною. Ніна Диренко розповіла про сосну кедрову, яка колись росла в українських Карпатах і нині збереглася лише окремими осередками. Її деревина, як і деревина тиса ягідного, була цінним ресурсом. У період Австро-Угорської імперії мешканці Карпат сплачували данину деревиною.
Із сосною звичайною пов’язана вже інша історія. На території Російської імперії її активно поширювали через потребу в деревині. В Україні природний ареал сосни переважно пов’язаний із Поліссям та піщаними територіями, але дерево добре росло на сухих ґрунтах, тому його почали висаджувати значно ширше.
«Її засаджували скрізь, де можна і не можна. Сосна стала таким деревом номер один поза сільським господарством. Вона росте на відносно сухих ґрунтах, і це дерево, яке дуже швидко дає деревину. Тому її багато насаджували. Ще є така історія, що Російській імперії дуже потрібне було дерево для будівництва флоту, і сосна якраз мала стати тим матеріалом. Але ця історія, наскільки я розумію, не дуже вдалася» – розповіла вона.
Від історії ландшафтів розмова перейшла до сучасного сільського господарства і хімізації полів.
Після Другої світової війни використання пестицидів і добрив на полях почало стрімко зростати. Ірина Замуруєва називає це однією з найбільших відмінностей між сільським господарством кінця ХІХ століття і тим, яке ми маємо зараз.
За її словами, більшість пестицидів, які використовують в Україні, – це високотоксичні сполуки, заборонені в Європейському Союзі. Їх заборонили через ризики для здоров’я, зокрема через здатність спричиняти різні онкологічні захворювання. Майже 90% усіх пестицидів, які використовують в Україні, припадає на експортні культури. Через це хімічне навантаження стосується не тільки самих полів. Залишки речовин потрапляють у підземні води, їжу та організм людей. Окремо Ірина говорила про тих, хто працює на обприскувачах і щодня вдихає ці речовини. Обприскування відбувається щоночі в сезон цвітіння.
«Коли я розповідаю про пестициди, постійно виникає відчуття, що це якась безкінечна історія про те, що все погано. Але це дуже складна тема, особливо в контексті війни, тому що вона підважує уявлення про успіх сільського господарства. Це та тиха шкода, яка відбувається, і нам потрібно шукати мову, як про неї говорити і як із цим бути», – сказала Ірина Замуруєва.
Наприкінці говорили вже про майбутнє цих територій і про те, яким може бути відновлення після війни.
Після війни частина земель може залишитися непридатною для сільського господарства через забруднення та мінування. Наразі повністю оцінити їхній стан неможливо, оскільки до багатьох територій немає доступу.
Ніна Диренко запропонувала подивитися на цю проблему ще й з іншого боку. Якщо на забруднених землях більше не можна буде вирощувати культури, вони можуть отримати шанс на природне відновлення. Йдеться про вторинну сукцесію, коли після порушення екосистема поступово змінюється і відновлюється.
«І таким жахливим, найжахливішим із можливих способів з’являються можливості. Я думаю, що можливість у тому, що ця земля буде настільки забруднена, що там не можна буде нічого вирощувати. І ось це може бути шансом на відновлення для інших організмів і інших екосистем», – розповіла Ніна Диренко.
Ірина Замуруєва водночас застерегла від спрощеного уявлення, що природа після людського втручання просто повернеться до свого первісного стану. Сьогодні людський вплив уже настільки глибоко вплетений у природні процеси, що говорити про повністю “недоторкану” природу дедалі складніше.
Останні питання стосувалися того, як прогнозувати майбутні зміни і чи може наука враховувати не лише дані, а й те, як люди самі уявляють природу. У відповідь Ірина Замуруєва повернулася до поняття «природи» і до того, наскільки воно взагалі відокремлене від людського впливу.
«Ми вже далеко-далеко зайшли за межі, де можемо уявити собі якусь неторкнуту природу. Навіть степи, про які ми говоримо, на рівні хімічного складу ґрунту вже мають людський вплив. Ми живемо в епоху, коли наш вплив, і не просто загальнолюдський, а певної системи економічного виробництва, настільки великий, що все це дуже сильно переплетене», – зазначила Ірина Замуруєва.
Такі розмови є важливою частиною роботи над зеленим відновленням Запоріжжя. Адже щоб зрозуміти, як відбудовувати регіон, спочатку треба розібратися, що саме ми хочемо зберегти і яким хочемо бачити наше майбутнє.
