Сортування відходів в Україні часто закінчується біля контейнера. Людина окремо збирає пластик чи скло, але не завжди знає, куди це поїде далі і чи не змішають усе під час вивезення. На Urban Forum учасниці дискусії «Місто і відходи: управління, відповідальність, майбутнє» говорили про те, чому така система не працює належним чином і що громади можуть змінити вже зараз.
До дискусії долучилися засновниця Recast Plastic та архітекторка Ольга Лекова, засновниця ГО «Україна без сміття» Євгенія Аратовська та дослідниця сталих практик управління відходами Наталія Пасенко. Модерувала розмову екологиня, голова правління ГО «ЕКО РУХ “СМІЛИВІ ЗМІНИ”» Ольга Мельник.
Проблема з сортуванням починається не обов’язково з відсутності контейнерів. Іноді людина робить усе правильно, але далі система не працює. Євгенія Аратовська розповіла про власний досвід. Вона живе неподалік Києва, де розташований полігон №5, і час від часу самостійно привозить туди відсортовані відходи. Одного разу вона приїхала з великою кількістю зібраного вдома сміття, почала його сортувати, але працівники повідомили, що того дня сортувальна лінія не працює.
«Мені хлопці кажуть, що сьогодні не працює сортувальна лінія, тому все одно все піде в один бак. І через це, я перестала сортувати. Навіть коли відсортоване сміття їде на полігон і воно не сортується, воно викидається у звичайну купу. Воно бетонується, ставляться проміжки для викиду газів і тому подібне».
Для людини, яка витрачає час на сортування вдома, така ситуація фактично обнуляє сенс усієї роботи. І це вже не питання того, чи хоче мешканець сортувати. Він може хотіти, але не бачити, що відбувається з відходами далі.
Під час дискусії згадали й інші спроби створити інфраструктуру для переробки. За словами Аратовської, був проєкт підприємства потужністю 80 тисяч тонн, який отримував професійні та державні відзнаки. Інший проєкт розробляли для приватних інвесторів, які мали можливість самостійно його реалізувати. Ще один варіант пропонували державним структурам, але підтримки він не отримав. За словами спікерки, інвестори навіть пропонували віддавати державі половину доходу від такого підприємства, однак проєкт заблокували.
Під час дискусії учасники із залу теж розповідали про подібний досвід. Один із мешканців сказав, що сортує навіть пластикові упаковки від хліба, але одного разу побачив, як двірник дістає їх із контейнера для пластику і викидає у загальний бак. На запитання, чому так, йому відповіли, що забирають лише пластикові пляшки. Водночас на підприємстві, яке обслуговує контейнери, повідомили, що приймають і інші види пластику.
Такі ситуації поступово переводять відповідальність із системи на саму людину. Вона має не лише правильно відсортувати відходи, а й самостійно з’ясувати, куди їх можна здати, чи справді там приймають потрібний вид сировини і що станеться з нею після вивезення.
На думку Євгенії Аратовської, відповідальність має бути розподілена інакше. Споживач не може залишатися останньою ланкою, на яку перекладають усі проблеми з відходами.
«Ми як люди і система, яка зараз існує в Україні, перекладаємо відповідальність на нас. Ми багато купуємо, ми не знаємо, куди це віднести. І ці проблеми у нас, бо ми кінцевий споживач. Але тут має з’явитися бізнес, його відповідальність за те, що він створив».
Виробнику важливо одразу розуміти, що буде з упаковкою після того, як людина нею скористається і викине її. Ольга Лекова пояснила це на прикладі пластику. Для переробника важливо не просто отримати «пластик», а знати його точний тип. Різні види матеріалу не завжди можна змішувати між собою, а помилка на етапі сортування може зіпсувати цілу партію сировини.
«Не можна просто зібрати весь пластик разом і переробити його. Пластик буває різний, і не всі його види можна змішувати між собою. Ми окремо тестували, які типи можемо приймати для переробки. Це харчові види пластику, які не змішуються між собою. Кожну партію сировини ми перевіряємо на нетоксичність, тому для нас дуже важливо, як пластик збирають і сортують ще до того, як він потрапляє на переробку».
Ще одна проблема виникає вже на упаковці. За словами Лекової, виробники не завжди правильно позначають тип пластику. Якщо, наприклад, на упаковці вказано один вид матеріалу, а фактично там інший, переробник може отримати сировину, з якою вже неможливо працювати.
Тому цифровізація системи має починатися ще на етапі виробництва. Виробник повинен правильно маркувати продукцію і визначати правила поводження з нею після використання. Для самого переробника це вже питання якості сировини, а не лише зручності обліку.
У випадку з бізнесом це зробити простіше, оскільки підприємство зазвичай знає, який саме вид відходів у нього утворюється і в якій кількості. Лекова навела приклад компаній у сфері краси, які можуть продукувати до п’яти тонн відходів на місяць. Замість того щоб відправляти їх на звалище, компанії передають сировину на переробку, а згодом отримують назад уже готовий продукт.
Сама переробка теж не обов’язково закінчується виробництвом того самого предмета. Під час дискусії Лекова розповіла, що її команда тестує різні види сировини і шукає, який продукт можна отримати на виході.
«Ми тестуємо абсолютно все, що можна переробити. Тестуємо різні відходи, що з того можна зробити. Ми тестуємо, як можна переробити тканину, як можна переробити паперові стакани, які насправді не є просто паперовими стаканами. З них дуже класно утворюються звукоізоляційні панелі. Тут головне розуміння того, що ви хочете наприкінці, який результат».
Це важливо і для громади. Якщо вона збирає сировину, але не знає, що з нею відбувається далі, сортування залишається абстрактною дією. Коли ж люди бачать конкретний результат, ставлення змінюється.
Лекова навела приклад із власного досвіду. У 2022 році її команда почала працювати над тим, щоб відсортований мешканцями пластик одразу потрапляв на виробництво. Спочатку люди здавали його неохоче. За словами спікерки, перші два-три місяці результат був дуже слабким.
Ситуація змінилася після того, як із зібраного пластику зробили нові елементи для дитячого майданчика. Частину території також облаштували альпійською гіркою, для якої зробили огорожу з того самого пластику, який сортували мешканці.
Вони змогли побачити, куди пішов зібраний ними матеріал. Кожна умовна кришечка, яку людина принесла до контейнера, перетворювалася на частину речей, якими вона могла користуватися сама.
Ще один приклад стосується житлового комплексу в Києві. Там шість п’ятиповерхових будинків фактично живуть за принципом нульових відходів. Мешканці сортують сміття, продають зібрану вторсировину, а отримані кошти спрямовують на оплату комунальних послуг та утримання прибудинкової території.
«В них нуль відходів і на своїх відходах вони заробляють кошти. Повністю вся прибудинкова територія сплачується з того, що вони посортували, продали і заплатили за комунальні послуги. У них троянди, вишні, квіти. І все це за гроші, які вони зберегли. Вони показали, що на цьому можна не тільки зекономити, на цьому можна заробити».
Але для того, щоб такі приклади з’являлися в інших громадах, потрібні не лише активні мешканці. Потрібна інфраструктура і гроші на її роботу.
Дослідниця сталих практик управління відходами Наталія Пасенко наголосила, що місцеве самоврядування безпосередньо відповідає за організацію збору та вивезення відходів. Водночас у багатьох громад просто немає достатнього фінансового ресурсу, щоб створювати та підтримувати роздільний збір.
Тому мають працювати економічні інструменти. Серед них розширена відповідальність виробника, плата за захоронення відходів та різна вартість вивезення змішаного і роздільно зібраного сміття. У такій моделі роздільний збір може фінансуватися коштом організацій розширеної відповідальності виробника, а не лише з бюджету громади.
Також питання, яке виникає ще до появи контейнерів, це міське планування. За словами Лекової, місце для сортування потрібно передбачати ще на етапі проєктування житлового комплексу.
Вона звернула увагу на ситуації, коли сміттєві майданчики фактично залишаються «за парканчиком» без нормального місця для сортування і доступу до них. Потім проблема переходить до ОСББ, ЖЕКів або комунальних служб.
«Тут відповідальність лежить і на тих, хто проєктує будинки, і на тих, хто потім їх обслуговує. Як проєктувальники, ми маємо думати про це ще на початку. Якщо в новому будинку передбачене сортування, для нього одразу потрібно закласти нормальне місце».
Водночас інфраструктура сама по собі не вирішує проблему. Якщо вона є, але її не обслуговують, контейнери переповнюються або сміття після збору знову змішують, люди швидко втрачають мотивацію.
Це стало зрозуміло спікеркам ще з перших освітніх проєктів. Євгенія Аратовська розповіла, що ще у 2015 році її команда почала ходити у школи і пояснювати дітям, як правильно сортувати сміття. Діти поверталися додому, намагалися переконати батьків, але потім стикалися з відсутністю контейнерів або бачили, як сміттєвоз змішує відходи.
Після цього команда створила першу в Україні станцію сортування, куди можна було приходити разом із дітьми і вже на практиці вчитися розділяти відходи. Тому питання про те, що має з’явитися першим, інфраструктура чи освіта, на думку спікерки, не має однієї відповіді. Потрібні обидві складові, але також фінансування, яке дозволить цій системі працювати.
Ще один напрямок, який може допомогти громадам бачити повну картину, це цифровий облік. У державній «ЕкоСистемі» вже працює модуль щодо відходів. У ньому окремо фіксуються утворювачі та підприємства, які приймають і обробляють відходи. Логіка полягає в тому, що утворювач декларує обсяг відходів, передає їх спеціалізованому підприємству, а обробник також вносить інформацію до системи. Дані можна зіставляти і бачити, де відходи виникли, в якій кількості та хто їх обробив.
Для громади такий підхід може бути ще й інструментом пошуку інвесторів. Якщо на території щороку утворюється, наприклад, 100 тисяч тонн певної фракції, це вже конкретний аргумент для потенційного підприємства з переробки.
Ще цифровізація може бути корисною для бізнесу. Підприємство знає, які відходи утворює, тому їх легше обліковувати і передавати на переробку. Для побутових відходів цей процес складніший, бо їх утворюють тисячі людей у різних місцях.
У підсумку розмова на Urban Forum звелася до досить конкретної речі. Щоб люди сортували, вони мають розуміти, куди потрапляють їхні відходи. Щоб працювала переробка, потрібна якісна сировина. Щоб була якісна сировина, потрібні правильне маркування, сортування та інфраструктура. А щоб усе це працювало на рівні громади, потрібні фінансування, відповідальність виробників і зрозумілі правила.
