Знайомтесь – Дмитро Коршиков, майстер «на всі руки», спеціаліст з ресайклінгу та взагалі людина-генератор «зелених» ідей. Дмитро – давній друг і активний член ГО «Екосенс». Говорили про важливе: інженерні рішення та екологічні ініціативи в умовах воєнного часу. Дмитро поділився досвідом створення велогенератору та системи безперебійного живлення, які допомагатимуть справлятися з енергетичною кризою. Обговорили перспективи запуску лінії з переробки пластику та створення спеціалізованих контейнерів для сортування сміття у школах. Що заважає реалізації цілком слушних ідей та як все ж таки їх реалізувати – читайте далі.
Доля звела Дмитра Коршикова та майбутню ГО «Екосенс», яка ще тільки збирала однодумців, ще у 2015 далекому році, коли ентузіасти тільки збирались у групу та надихали інших на створення парку на Зеленому Яру – в районі Запоріжжя, де не було жодного громадського простору.
Парк і досі існує: дерева ростуть, лавки ваблять на відпочинок, транажери і турніки чекають дітлахів. А місцеві жителі тут збираються. Хоча 10 років тому й говорили: «все одно зруйнують», «нікому це не треба». А зараз кажуть інше: «Давай зустрінемось у нашому парку». Це багато про що говорить.
Тобто простір став справді громадським, тож є чим пишатися. Раніше це була просто посадка, а тепер — зелена зона, частина району.
«Не тільки я до цього доклався, але факт залишається фактом: якби не почали, нічого б не було, – каже Дмитро. – Раніше там у футбол грали, команда була. Зараз команда переїхала, збираємось в іншому місці, до того ж взимку на вулиці не та погода».
Після приємних спогадів – бесіда про сьогодення та завтра. Звісно, з екологічного кута зору.
— Як ви взагалі прийшли до теми відходів і переробки?
— Я не «приходив» спеціально. Я завжди ремонтував речі. Щоб щось зібрати — треба щось розібрати. З однієї речі взяв деталь, з іншої — ще одну. Так усе й почалося. Я працював радіомайстром. Старі телевізори, електронні відходи. Там же не тільки плати — там пластик, дерево, ДСП. Все доводилось ремонтувати: підклеїти, підпаяти, відновити.
— Ви ще тоді придумали технологію переробки пластикових пляшок у «нитки».
— Спочатку я подивився YouTube: там плавлять пластик будівельним феном. Спробував — неефективно, багато електроенергії, ще й шкідливо дихати цим. Тоді зробив власний нагрівач: ніхромовий дріт, лабораторний блок живлення, температура близько 90 °C — рівно щоб пластик плавився.
— І виходив пластиковий трос?
— Так, міцний. З нього можна робити все: підв’язки для рослин, кашпо, кошики, сітки, гамаки, арки під виноград. Багато конструкцій зроблено і використовуються дюдьми роками. Десь треба підлатати, але загалом тримаються. На дачі, наприклад, арки досі стоять.
— Там ви робили зелені альтанки?
— Саме так. Дикий виноград вився по пластиковій стрічці і повністю закривав конструкцію. На вулиці +48, всередині +26–28. Природний кондиціонер.
— У Запоріжжі такі проєкти не прижилися. Чому?
— Вандалізм: палили, ламали. Навіть якщо залізне поставиш — зламають. У школі теж щось робив, але без постійного догляду це не живе.
— Чи використовуєте зараз пластик для військових потреб?
— Ні, зараз я плету звичайні маскувальні сітки. Пластик горить, для війни він не підходить. Тобто «пластикове виробництво» фактично повністю зупинилося.
Але продовжується й генерація нових ідей. Якщо цінувати кожний клаптик колись створеного, але відпрацювавшего свій ресурс, це не тільки економічно, але й екологічно. Однак реалізації планів заважають відсутність бюрократичні складнощі та нестача кадрів через мобілізацію.
— З початку 2000-х я взагалі не вивожу сміття. Все сортував: органіка — в гумус, окремо пластик, дерево — в будматеріали, скло й папір — на здачу. Вивозити майже нічого», – продовжив розповідь Дмитро.
— Це було через екологію чи через економію?
— А хіба це різні речі? Екологія без вигоди людям нецікава. Потрібно показувати, де є економічний сенс. Ти спожив — викинув — гроші зникли. Якщо повертаєш ресурс в обіг, тоді з’являється вигода. У Європі за алюмінієві банки платять 20–25 євроцентів. Чому в нас так не зробити?
— Люди часто навіть не знають, куди здавати відходи.
— Так, приймальні є, але вони заховані, ніхто не пояснює, немає гідної інформаційної підтримки. Потрібні підтримка, зручна карта точок збору, широка агітаційна кампанія для широких верств населення. До того ж, як і до всякого бізнесу, одразу почнуться перевірки: податкова, поліція. Виникає купа проблем, навіть якщо ти робиш корисну справу.
— Який вихід, можливо, грантові проєкти можуть це вирішити?
— На мій погляд, багато грантових проєктів із сортування сміття неефективні. Справжній успіх можливий лише при поєднанні екології та особистої вигоди для мешканців. Розумієте, просто зібрати, пересортувати й здати — збитково. Працює тільки повний цикл: збір пластику → сортування → подрібнення → гранули → готовий виріб. Над цим й потрібно працювати. Рахуйте самі: пластик як сировина — 5–8 тис. грн за тонну. Гранули вже — до 50 тис. грн, вироби — до 150 тис. Ось і економіка. Але для запуску проєкту необхідні приміщення, обігові кошти, співробітники. Мінімум 2 млн грн на обладнання й 5–6 працівників.До того ж, без власного місця нічого не буде. Найпростіше — купити ділянку й будувати під себе. Так я бачу.
— З чого ви б починали?
— Наприклад, я думаю над новим пілотом вертикального озеленення в місті: лавка, тінь, зелень, все для цього — з перероблених матеріалів. Щоб люди бачили, що це працює, і це екологічно. Важливі не слова, а результат. Тоді з’являється довіра і сенс рухатися далі.
В нашому випадку – не лише сенс, але й екосенс переробки органічних відходів та можливість впровадження пілотних проєктів з виробництва корисних виробів для місцевих жителів. Які об’єднуються, щоб зробити рідне місто екологічнішим. Можливо, міжнародні фонди-грантери зацікавляться такою ідеєю саме для Запоріжжя, екологія якого особливо страждає під час війни. Корисно та екологічно. Економічно теж, до речі.
Інна Бахтіна
